Антиколоніальна боротьба народів Російської імперії в XVIII ст.

Abstract

Бакалаврська робота присвячена антиколоніальній боротьбі народів Російської імперії у XVIII ст. – періоду активного територіального розширення та посилення політики русифікації й централізації. Дослідження охоплює ключові рухи опору: повстання башкир 1704–1711 та 1735–1740 рр. (проти земельних захоплень і ясачних поборів), калмицьке повстання 1708–1711 рр., повстання під проводом Булавіна (1707–1709 рр.) на Дону, антифеодальні виступи удмуртів, марійців і чувашів, а також боротьбу неросійських народів Прибалтики (латгальські селянські заворушення 1750-х). Особлива увага приділена політиці Петра I та Катерини II щодо неросійських територій: указам про хрещення іновірців (1710–1720-ті рр.), секуляризації церковних земель у Прибалтиці та Україні, ліквідації автономії Гетьманщини (1764 р.), Запорозької Січі (1775 р.) та Калмицького ханства (1771 р.). Робота аналізує соціально-економічні (податки, рекрутчина, примусове переселення) та релігійно-культурні (насильницька християнізація) причини повстань, форми протесту (від локальних бунтів до великих антиколоніальних війн) та реакцію імперської влади. Автор оцінює XVIII ст. як переломний етап формування російського колоніалізму, коли імперія остаточно перейшла від договірних відносин до прямого адміністративного підкорення. Висновки підкреслюють багатонаціональний характер антиколоніального опору та його вплив на подальший розвиток національних рухів у XIX–XX ст.