Взаємозв’язок мовознавства і літературознавства з практиками сценічного мистецтва в культурі української діаспори ХХ сторіччя

Abstract

Українське літературознавство і мовознавство в середовищі української діаспори, їхній взаємозв’язок в контексті розвитку українського літературного мовлення в сценічних практиках зокрема, допомагають аналізувати не тільки візуальний чинник постановок, а й їхній лінгвістичний аспект – мову. З історії співпраці теоретиків і практиків відомо, що мовознавці (залежно від особистих творчих зв′язків з театральними діячами) надавали й практичні консультації. Серед науковців діаспори вперше мистецтво слова теоретично репрезентували батько і син Ковалеви (Пантелеймон Ковалів як мовознавець, Борис Ковалів як практик театру), які видали однойменний науково-популярний посібник (1948), де вміщено розділи з техніки й виразності слова, правила дикційних і орфоепічних норм української літературної мови, методику виконання різножанрових творів. Надалі, перебуваючи на американському континенті, Б. Ковалів був чи не єдиний в цій галузі, що стежив за мовою акторів у виставах. Рецензуючи постановки, він одночасно робив зауваги щодо виправлення помилок у мовленні.